Чорний Простір - Страница 3

― Щоб мені так жити… Світ ще не бачив таких негодящих вояків… ― пробурмотіла вона так голосно, що її почули в усьому залі. Здійнявся галас, і голова змушений був натиснути кнопку дзвоника, щоб встановити порядок. Однак люди не вгамувалися, а Петро, що стояв у першому ряді, похмуро поцікавився:

― Пробачте, пані, вам звідки знати, годящі ми чи ні?

― Синку, повір, Роза таки знає, що до чого, ― пілот майже материнським поглядом позирнула на здоровенного Петра. ― Двадцять п’ять років у воєнному флоті не минають марно. І от що я маю вам сказати, пані та панове… ― тут в її голосі прорізалися жорсткі офіцерські нотки. ― По-перше, всім дітям звідси вийти!

Підлітки почали галасувати, і голова знов ввімкнув бридкого дзвоника. Стало тихо, і Роза, вже м’якіше, пояснила:

― Діти, я все розумію, у вас забрали сестер, матерів, тіток та подружок. Але шоб мені так жити, якщо тут нема кому за ними піти, крім вас! Хай дорослі тітки та дядьки цим займуться, а ви – мерщій до дому!

Хтось дзвінко вигукнув із заднього ряду:

― Е, ні, ми хоча б послухаємо, що ви тут будете вирішувати! І взагалі, як працювати – так дорослі, як воювати – так діти…

На підлітка зашикали, і Роза продовжила:

― Ну, по-друге, в кого дітлахи дрібні – теж нікуди не підуть. Досить і того, що діти без мамок залишилися, не вистачає ще й таток втратити.

Зачекавши, поки народ перетасується згідно з новими вимогами, Роза знов узялася за сортування:

― Тепер, щоб ви розуміли, хай ті, хто не служив і стріляти-воювати не вміє, теж на задній план відійдуть… От. А з усіма іншими ми й будемо таки щось вирішувати.

Після цих перестановок біля сцени зібралися тридцять дві людини – двадцять чоловіків і дванадцять жінок, які не потрапили в полон через свій вік або фізичну невідповідність. Це були здебільшого биті життям тітки віком більше шістдесяти років (хоч завдяки пролонгу виглядали не більше ніж на тридцять), або такі, що мали серйозні «вади» з усамської точки зору – кібербіонічні імплантати та протези.

― Отже, так, ― Данило вперше за всі збори узявся до розмови. ― Всім нам разом пертися до запорогів нема сенсу. Ви збирайтеся та тихцем рушайте до Чортомлицької Засіки, чекайте на мене там. А я… спробую дізнатися, куди повезли жінок.

― А як ти збираєшся про це дізнаватися? – поцікавився Петро. ― Так тобі усами й зізнаються…

― Полечу на Кафу, розпитаю там. Самі розумієте, повз Кафу ці вилупки все одно не пролетять. Через легальний коридор вони ж не летітимуть… а Кафа – єдиний шлях для кораблів з великим вантажем. Сумніваюся, що вони попруться прямо через Простір у Порту повз Кафу. Так що я спочатку на Кафу, а потім спробую розвідати дорогу крізь Простір в обхід маяків.

Запанувала повна тиша. Білоскельці, звісно ж, не зналися на космонавігації, але їхніх шкільних пізнань з цього питання вистачало, щоб розуміти: Данило збирається піти на великий ризик. Чорний Простір – це область гравітаційних та просторових аномалій, яка лежить між Портою та Республікою. Рух через цю область був можливий лише за гіпермаяками, розташованими в зонах нормального простору… хоча подейкували, що можна піти й в обхід, якщо мати навігаторський дар прокладати шляхи без маяків. Хтось же поставив перші маяки, так? Данило такий дар мав, але все одно задумане ним – майже самогубство.

― Добре, ― сказав Петро. ― Ну що, не тягнімо свиню за хвіст. До діла. Семеничу, ми вантажівку одну заберемо.

― Котру? ― втомлено поцікавився голова.

― «Синичку». Вона маневровіша, та й рейлган на неї встановити можна.

― Та де ж ти його візьмеш?

Петро хитнув головою:

― Та може, запороги дадуть…

― Та шо там того діла, нах, ― виперлась з-за Олексової спини Пріська, яка до того мовчки спостерігала за, як вона висловилася, «епік драмою». ― Я вам шо, просту рейку не зліплю? Фігня питання. За півдня збацаю, у вас тут залізяччя годящого дохеріща. Круть буде не дуже, але дірку в усамському пепелаці зробити можна буде. Тому шо вони свої пепелаци не руками, а дупами збирають.

Так і вирішили. Пріська, дуже задоволена собою, понеслася збирати самопальний рейлган. Голова, засмучений усім цим, заходився виписувати відпустки усім, хто зібрався у похід – як він сказав, «лад у всьому має буть». Разом з тим почав нарешті оформлювати заяву владі про напад рейдерів та викрадення людей, і доповідь у страхову компанію про збитки та руйнування. Данило поплентався до себе, в свою маленьку квартирку, де, не роздягаючись, упав на ліжко.

Він був людиною космосу, багато часу проводив у експлорерських контрактах… але завжди відчував потребу мати якусь хатину на «твердій поверхні». Власне, його помешкання на Білій Скелі належало йому з дитинства за правом народження. І раніше тут було доволі стерильно, поки не з’явилася Оксана, яка внесла в цю стандартну квартиру затишок і тепло. Ось і зараз… на столику стояла ваза з блідо-рожевою квіткою, принесена, звісно ж, з оранжереї, у куточку-вітальні на диванчику лежала гаптована подушка… а під ліжком стояли її домашні капці. Данило міцно заплющив очі, намагаючись не заплакати.

Олекса зайшов до нього через півгодини. Поставив на стіл поряд з вазою флакончик і пластик з вітамінізованою водою:

― Дві зараз, дві як прокинешся.

І пішов. Данило не хотів пити антидепресанти, але все ж таки примусив себе видлубати із флакону дві капсули й проковтнути їх. Попереду багато всього. І треба бути у формі… хоча хотілося вилити біль та лють, дуже хотілося. Данило заїхав кулаком по пористій обшивці стіни, і різкий біль у розбитій до того руці швидко його протверезів. Він роздягся і поліз у душ. І поки він там стояв під прохолодною водою, що пахла антисептиком, прийшло заспокоєння, і в нього почав визрівати план подальших дій.