Чорний Простір - Страница 4

Нейтральна територія Кафа, а якщо точніше – планетоїд ВВХ-2000-08-12-17 – вважалася найкримінальнішим місцем у цьому квадранті і в усьому Конгресі Фронтиру. Тут знаходила притулок і почувалася вільно всіляка наволоч, тут був рай контрабандистів та торговців, які не страждали надмірною порядністю; тут можна було купити будь-який заборонений у цивілізованих системах товар і продати – також. Тут навіть не працювало правило «в кого бластер – той і правий», тому що бластери тут були у всіх. Сякий-такий порядок на Кафі підтримував місцевий мер, якого обирали раз на три роки, причому вибори зазвичай проходили дуже криваво й гучно. Останні років тридцять тут постійно вигравав вибори такий собі Хуліо Курвин Син, чоловічок бридкий і абсолютно без принципів, але він мав доволі велику банду попихачів, завдяки чому і тримався. Його банда виконувала роль місцевої «поліції» і стежила за виконанням небагатьох місцевих правил, за що мер взамін отримував право брати певний процент з будь-якої торгової угоди. І біда тому, хто намагався обманути мера! Продавати й купувати тут можна було що завгодно, насильство коїлося на кожному кутку, і в місцевий біореактор регулярно відправлялися свіженькі трупи тих, кому не пощастило. Власне, основними правилами були «не смій грабувати місцеві банки», «плати за послуги та товари», «не забудь віддати мерові належний процент з бізнесу», «не чіпай лікарів, техніків та навігаторів» і «не вбивай інших зовсім вже без причини».

Все це Оксана знала, і коли її з іншими жінками загнали в трюм рейдерської вантажівки, вона жодної миті не сумнівалася, що повезуть їх спочатку саме на Кафу. Цією думкою вона й поділилася з товаришками у нещасті.

― Гадаєш, нас туди продавати везуть? – з певною недовірою спитала Маруся Довга. Дійсно, Кафа хоча і була дуже, дуже криміналізованим місцем, але до торгівлі людьми, принаймні такої явної, там намагалися все ж не доходити.

― Через Чорний Простір з таким вантажем, як ми, так просто не підеш, ― замість Оксани відповіла Лєля Довбиш. ― Там же патрулі на маяках не лише усамські, а й наші теж. І представники Галактичної Співдружності також. Ні, нас або таємно на Кафі продадуть, або повезуть в обхід маяків чи навіть в обхід Чорного Простору.

Тетяна Запаско, міцна жінка середніх років, яка потрапила на Білю Скелю за шлюбним контрактом, хитнула головою:

― В обхід? Навряд чи. Надто довго доведеться, всі найближчі зони стрибків – у Чорному Просторі, де маяки, і біля Кафи. Вони, звісно, можуть мати власний шлях через Простір, але… все одно це довго. Судіть самі – вони пірнули у верхній гіпер, як тільки відвалили від Білої Скелі. Отже, бояться наших патрулів. Це по-перше. По-друге – подивіться, куди вони нас запхали – в смердючий трюм без усяких умов. Отже, будуть перевантажувати. І зробити це можна лише на Кафі. Вони не будуть тягати нас у таких умовах надто довго, ми тут всі – цінний товар, ― вона похмуро всміхнулася. Оксана зітхнула. І справді, оголошений усамами список жінок, яких вони вимагали видати, містив не лише тільки молодих красунь, хоча це було пріоритетним. Їм потрібні були не просто рабині, а рабині з професіями. Лікарі, екстремальні агрономи, тераформісти, інженери, екологи, технологи харчових синтезаторів і кліматичного обладнання. Попит на красивих здорових жінок з корисними професіями був неодмінно високий на периферійних світах з важкими умовами життя, а надто там, де панувало беззаконня.

Оксана замислилася. Якщо їх висадять на Кафі – неважливо, для пересадки чи торгу – можна спробувати дати своїм звістку про те, куди їх повезли. Ідея безумна – але тільки на перший погляд. І Оксана заходилася викладати її товаришкам. Жінки слухали мовчки, потім довго сперечалися, але все ж погодилися. І почали кидати жеребок.

Як то часто буває, патрулі з’являються не тоді, коли вони конче потрібні, а тоді, коли зовсім навпаки. От і зараз, варто було «Мавці» та «Кровожерній Синиці» (так перейменували «Синичку», яку Пріська добряче проапгрейдила) піднятися на стартову висоту над Білою Скелею, як з верхнього гіпера (в якому зазвичай літали всередині зоряних систем) з’явився патрульний крейсер Республіки. І перше, що зробив – вийшов на зв’язок. Данило, похмуро зітхнувши, відкрив канал. На екрані з’явився немолодий чоловік у капітанській формі, без кашкета, але з типовим вояцьким чупером:

― Капітан третього рангу Семен Щерба. Назвіться, будь ласка.

― Данило Гострий, навігатор. Капітане, вам вже доповіли про напад рейдерів? ―Данило був різкий до нечемності, але не міг втриматися, хоча й розумів, що треба відволікти увагу флотських, поки «Кровожерна Синиця» не відійде подалі, щоб на ній не можна було помітити рейлган. Звісно, якщо на крейсері схочуть, то просканують вантажівку і все побачать, але Данило сподівався, що звичайна вантажівка не викличе ніякої підозри.

― Рейдери? – майже не здивувався капітан. ― Ні, не повідомляли. Тільки про вибух на Білій Скелі. А що, таки рейдери?

― Еге ж. Усамські.

― Чого ви вирішили, що саме усамські, а не звичайні пірати? ― капітан, схоже, новині не зрадів. Ще б пак.

― Тому що вони й не приховували, хто такі. Прилетіли на усамських кораблях, стріляли з усамських гармат, забрали людей в полон, лаялися, як усами, спаплюжили картину усамськими матюками і цілком по-усамськи вичистили зі складів увесь товар. Як на мене, типова усамська поведінка.

Капітан скривився:

― Не вируйте, юначе. Слідство встановить, хто то були за такі. Це по-перше. А по-друге, не забувайте, що в нас з Портою мир.