Чорний Простір - Страница 7

Данило ледь втримав незворушність на обличчі. Перстень зі справжнім діамантом він сам подарував Оксані перед останньою експедицією. Але чому тоді лист не до нього, а до Олекси?

― Хм… А перстень в тебе залишився?

― Ай, та ні. Продав учора, а то ж звідки б знав, що брюлик справжній?

Навігатор дістав свій комм-термінал, знайшов чек-опис із ювелірної крамниці, і показав картинку:

― Він?

― Еге, ― кивнув Шариф. Данило полистав фотографії, знайшов селфі з Оксаною.

― Ця дівчина була?

― Ай, ні, інша. Така… міцненька, невисока, одразу видно – з планетників, в гравіколодязі виросла.

Данило, вже майже зовсім впевнений, знайшов фото Олекси з сестрою і показав Шарифові:

― Вона?

― Ай, вона. Красива дівка, нічого казати. Ну гаразд, бери листа. І я тобі на додачу от що скажу. Здоровила, що її скрутили, усамцями були.

― Ти певен?

Шариф налив собі ще самогону, випив півчарки:

― Ай, мамою клянуся. Я що, колишніх компатріотів, хай би їм повилазило, не впізнаю? Усамці. І до того ж, щоб мене шайтан забрав, синопські.

― А потім… розмов ніяких не чув? Ніхто не патякав щось про таємний розпродаж рабів? ― Данило виклав на стіл пусту картку, демонстративно скинув на неї з терміналу шість галактів. ― Чи там великий вантаж очищеного фігдостаніума? Ніхто здобиччю не вихвалявся?

― Це ти про наліт на чубатих? Чув. Але так… без особливих подробиць, сам розумієш. У Республіки тут шпигунів та симпатиків вистачає, та й запороги тут також часто бувають. Ай, та що я кажу… Був тут такий Омар Клішня, однорукий бандит з Триполі. Таке гівно, що його навіть у Порті за піратство розшукують і заочно смертний вирок винесли. Прикинь, у Порті – за піратство розшукують, он як!... так от, він учора гуляв, весь сьомий рівень трясло, так він бухав. А бухав тому, що, як він сам галасував, «добряче чубатих потрусив». І вихвалявся, що тепер свою портівську залізну лапу на альфабетанський біопротез замінить… Ай, замінив один такий. Вранці знайшли його в нужнику, башкою у вакуумний відсос запханого. І нікого це не здивувало, навпаки, зраділи. Йому тут багато хто був бабосів винний. А так більш нічого такого. Якщо усамці реально якийсь планетоїд в Порогах потрусили, то здобич повезли в Порту, тут лише перевантажили. Тут торгів людьми давно вже ніяких не було, стрьомно тут стало рабами торгувати, Курвину Сину банкіри альфабетанські прямо сказали, що звалять геть, якщо тут будуть базові права порушуватись. Хуліо ж не дурень, нащо йому проблеми з товстосумами… Ай, зуб ладен дати… зуб мудрості… що полон повезли в Синоп, такі справи без Ахметки не роблять. Ахмет-паші, я маю на увазі. Він всю торгівлю контрабандою, награбованим та рабами у прикордонній Порті під свою товсту дупу загріб.

Години через дві після того, як пішов Шариф, повернулися Роза та Олекса. Лікар був практично тверезий, і лише легкий рум’янець та надто яскравий блиск темних, як маслини, очей свідчили, що він недавно добряче хильнув алкоголю. Роза була сумна і похмура. І одразу ж з порога заявила:

― От щоб мені так жити. Паразит Мойша нічого не знає. І все тому, що цей старий алкан якраз того дня залив собі бульки вище ватерлінії. Дарма тільки Олекса печінку псував.

Олекса вийняв з кишені блістер, видлубав з нього пігулку та кинув у рота, похмуро кивнув. Данило дістав Шарифів згорток і показав їм:

― Знаєте, що це?

― Та звідкіля. Ганчірка якась, ― махнула рукою Роза. Данило сунув згорток Олексі:

― Лист. Тобі.

― Мені? ― лікар із подивом розглядав послання. ― А чом такий?

Він розгорнув ганчірку. Роза миттю підскочила до нього і заглянула через плече.

На шматку білого унішовку чимось брунатно-червоним було написано: «Брате, нас везуть прямо в Порту, куди – не знаємо точно, чули розмови про якогось Ахмет-пашу, для нього нас і викрали. Кажуть, паша частину собі залишить, частину продасть на Бедестані. Лєля»

― Як? ― Олекса з цікавістю подивився на Данила.

― Чолов’яга один передав. Коли їх переводили на іншу лайбу, Лєля спробувала втекти, щоб передати листа, встигла сунути одному технарю.

― От же ж, передав. Невже тут є чесні люди? ― здивувалася Роза.

― Як бачиш. Не задаром, звісно… Лєля Оксанин перстень йому віддала. Але для тутешніх чоловік і справді чесним виявився, зробив як обіцяв. А ви хоча б щось взнали?

― Ніц не взнали, ― зітхнув Олекса, наливаючи собі великого кухля води.

― Я ж кажу – у той день, як ті піпідраси прилітали, шлімазл Мойша спочатку бухий валявся, а потім в нужнику блював… користі з нього ніякої, я так його матері й скажу, ― Роза всілася за стіл на камбузі й також націдила собі води. ― Якби не кмітливість Лєлі та чесність цього тутешнього технаря, нічого б ми не з’ясували…

Задзеренчав сигнал виклику, штінт доповів:

― Інженера Довбиш-Венгер доставлено до шлюзу. Відчиняти?

― Що? Мавко, що ти верзеш? На Пріську допуск є… Вона що, п’яна в дюзи?

― Так, - коротко погодився штінт. Олекса знов тяжко зітхнув. Штінт розгорнув картинку із зовнішньої камери. Біля самого шлюзу, впершись у трап головою, навколішки стояла Пріська. Поряд стояв ящик, на якому незворушно сидів юнак у подертому на колінах комбезі. Данило й Олекса спустилися до шлюзу. Побачивши їх в розчиненій мембрані, Пріська радісно заволала:

― Кеп!!! Муж!!! Я вдома, нах!!!

Знову тяжко зітхнувши, Олекса зійшов по трапу, підняв Пріську на плече і потяг в медвідсік – приводити до тями. Данило глянув на юнака.

― Півтори галакти за доставку, кепе, ― показав зуби той.

― Чи не занадто? ― Данило сунув руки в кишені, але термінал діставати не поспішав. Юнак і не ворухнувся: